Равлюк Руслана Василівна, 1999,  ЗОШ № 24, 7кл.

Безпечна дружба

Класний керівник зайшла до класу. Повідомила, що сьогодні поговоримо про безпечну дружбу, результатом розмови має стати твір. Незадоволення прокотилось класом: «Знову твір! Дістало! Ну і тема! А що дружба буває небезпечною?..» Бажання щось писати не було. Думками повернулася до класу, пригадувались уривки фраз однокласників про дружбу, про її користь…все, як завжди: солодко, гарно, «так, як треба». Зв’язка слів не виходила з голови. «Безпечна дружба», навіть дратує – невже ДРУГА можна назвати небезпечним!? Адже з тим, хто небезпечний просто не буду дружити, він НЕ ДРУГ… І тут згадала його…

У сусідньому будинку жив хлопчик Стас… Від решти відрізнявся тим, що ріс без матері (вона померла при пологах), виховувала тітка, у якої вже була своя дочка на рік старша. Мав хлопчик і рідного батька, але взірцевим тата не назвеш, так, деколи цікавився, як і що, поки Стас був малим… Спочатку хлопця всі жаліли, тицяли хто цукерку, а хто яблучко, але коли виріс і почав бешкетувати, ставлення сусідів змінилося. Якщо вчинки інших розцінювались як пустощі, результат перехідного віку, для Стаса пояснювалось все тільки відсутністю виховання, бо немає матері. Тільки зараз починаю розуміти, як, напевно, важко було йому нести цей тягар. «Допомагав» і батько, який жив по сусідству і любив заглянути до чарки. От вам і ще одна причина для пояснень «вад» у поведінці: «Весь у батька…»    Батьки, певна річ, всяко намагалися врятувати своїх чад від такого друга, а бідна тітка Марія тільки тихо опускала очі на чергову скаргу, адже для хлопця робила все, що могла. І по-своєму любила цього урвителя. А «урвитель» ріс схожий на їжака, замкнений у спілкуванні, стриманий в емоціях, до «свого» кола друзів пускав тільки найвідчайдушніших, тих, хто вмів постояти за себе. Ми з дівчатами зі Стасом не спілкувалися до одного випадку…

Влітку захотілося нам аличі. Бажання звичайне і просте, от тільки алича своїми гілками вляглась на дах автостоянки і охоронці нас частенько ганяли, щоб дах не проламали. Але заборонений плід такий солодкий, та і досі нічого такого не траплялося. Досі… І цього разу все було спокійно і просто: тихо вилізли, тихо нарвали фруктів і вже мали тихо спускатись. Аж тут «хрусь»: шифер тріснув, утворилась дірка, у якій застряла нога Інни, а босоніжка взагалі провалився на територію стоянки. Нас охопила паніка, гонимі страхом, ми позлітали з даху, розгубивши всю аличу і залишивши там подругу. Лізти на допомогу Інні ніхто не хотів, сама вона вибратись звідти теж не могла (як виявилось згодом – добряче вивихнула ногу). Класична ситуація: вона рюмсає нагорі, а ми сидимо налякані під деревом. Допомога нам явилась у вигляді Стаса. Він повертався з прогулянки, досі не можу пояснити, чому він зупинився… зверхньо так спитав, що сталось. Ми розповіли, очікували насмішок глузувань, але… він просто повернувся і пішов … пішов на стоянку, повернувся з босоніжкою, виліз на дерево, допоміг Інні спуститись, повернувся і пішов собі, залишивши нас із розкритими ротами. Ввечері приніс нам кусок старого шиферу, що залишився після ремонту на стоянці, допоміг закласти ним дірку і, усміхнувшись, знову пішов. Ми були здивовані і налякані, очікували підступу і «розплати». Але нічого не було. Просто з цього дня ми почали вітатися, Стас все частіше підходив, ми розмовляли, сміялися, жартували. Зрозуміли для себе, що він нічим не відрізняється від решти знайомих нам хлопців. Але не завжди наш друг був таким привітним і спокійним. Часом він раптово відсторонювався, знову замикався у собі і ні з ким не розмовляв. Тоді ми намагалися його не чіпати.

Якось Стас з’явився у дворі із собакою. Ми так зраділи четвероногому другові, але сам хлопець зовсім був не в захваті від такого подарунка тітки. Як виявилось згодом, тварину йому купили у виховних цілях, щоб привчити до відповідальності. Але ми не вникали у тонкощі виховних заходів дорослих, ми просто насолоджувались спілкуванням із собакою. Стас спочатку байдуже за нами спостерігав, а згодом і сам захопився… бігав, сміявся, качався по траві. Вони з Бімом стали нерозлучними.

Тепер розумію, що нарешті Стас знайшов друга, який віддано і беззастережно любив його, таким, яким він був, з ним не треба було вдавати когось, можна було просто дурачитись, бешкетувати, радіти.

 І ми раділи, не помітили, як перестали з острахом реагувати на появу Стаса у компанії, перестали дослухатись до «порад» дорослих, що він непевний, навчить поганому, до добра не доведе. Ми просто спілкувались, хоча знали, що є у Стаса і інші «друзі», про яких він не розповідав, тільки одного разу, розмовляючи по телефону, зі злістю кинув: «Дістали!». Ми не розпитували, він не розповідав. 

Не знаю, чи вважав він нас друзями, чому спілкувався, не задумувалася. Коли у черговий раз навколо Стаса закипіли пристрасті, батьки заборонили з ним спілкуватись,  ми чомусь послухали, уникали розмов на людях, тільки переморгувались. Пізно зрозуміли, що саме в цей період йому, як ніколи потрібна була наша підтримка, а ми залишили все на потім…

Того трагічного дня він, як завжди пройшов повз нас, нишком кивнувши і усміхнувшись, ми кивнули у відповідь…він зайшов у під’їзд свого будинку … Ввечері двір струсонула новина –  Стаса більше нема…

Дивним було те, що ніхто не коментував вчинку, і дорослі, і діти ходили приголомшені новиною, адже хлопець завжди виплутувався з халепи, вмів дати відсіч, а тут не впорався, не зміг…

Згадуючи його, думаю, якби ми більше спілкувались, не боялися запитати про інших «друзів», може, нам і вдалось допомогти, підтримати, додати сили… 

«Безпечна дружба» - нема такої. Саме слово дружба немає двоякого значення, це ми – люди намагаємося викривити його і наділити багатозначністю. ДРУЖБА – безпечна! Небезпечні – люди, які іноді набиваються в друзі.

Сподіваюся, що ця історія комусь допоможе, когось змусить замислитись, комусь додасть надії. Не залишайте друзів у біді! І не відсторонюйтеся з бідою від друзів…